Війна з Росією в її ідеологічному вимірі

(аналіз 4-ої ПТ)

Прийдешня війна як поняття

Війна проти Росії на даний момент найбільш обговорюване питання на Заході. Це досі пропозиція і можливість. Вона може перетворитися на реальність залежно від рішень, прийнятих усіма частинами, задіяними в українському конфлікті, – Москвою, Вашингтоном, Києвом, Брюсселем.

Я не хочу обговорювати тут усі аспекти та історію цього конфлікту. Замість цього я пропоную аналіз його глибинних ідеологічних засад. Моє бачення головних подій базується на Четвертій Політичній Теорії, принципи якої я описав у своїй книзі, що під цією ж назвою вийшла друком англійською мовою у видавництві «Арктос» («Arktos») кілька років тому.

Я збираюся дослідити не оцінювання ризиків, небезпек, проблем, витрат або наслідків війни Заходу з Росією, а ідейний зміст цього явища у глобальному вимірі. Я буду розмірковувати про сенс такої війни, не про саму війну (реальну або віртуальну).
 

Сутність лібералізму

На сучасному Заході існує одна панівна домінуюча ідеологія – лібералізм. Він має багато типів, версій і форм, безліч відтінків, але сутність його завжди єдина. Лібералізм у своїй внутрішній фундаментальній структурі ґрунтується на таких аксіоматичних принципах:

• антропологічний індивідуалізм (індивід є мірилом усіх речей);

• прогресизм (світ рухається у краще майбутнє, минуле завжди гірше за сьогодення);

• технократія (технічний розвиток та ефективна продуктивність беруться за найважливіші чинники для характеристики суспільства);

• європоцентризм (Євро-Американські суспільства приймаються як еталон для решти людства);

• «економіка – це доля» (вільна ринкова економіка є тільки для нормативної економічної системи – решта типів реформуються або знищуються);

• демократія – це влада меншості (захистити себе від більшості завжди схильної до переростання у тоталітаризм, «популізм»);

• середній клас є єдиним реальним наявним соціальним актором і універсальною нормою (незалежно від того, чи особа вже досягла цього статусу, чи знаходиться на шляху до того, щоб стати реальним середнім класом, що представляє на мить, буде середнім класом);

• один світ, глобалізм (людство складається з індивідуумів по суті однакових, тільки із однією відмінністю – однією єдиною – світ має бути інтегрований на індивідуальній основі, космополітизм – світове громадянство).

Ці основні цінності лібералізму є проявом однієї з трьох тенденцій, що виникла в епоху Просвітництва пліч-о-пліч з комунізмом та фашизмом, що запропонувала альтернативні інтерпретації самого духу Модерну. Протягом ХХ століття лібералізм виграв у своїх суперників і після 1991 року став єдиною панівною ідеологією у світовому масштабі.
Єдина свобода вибору у царстві глобального лібералізму полягала у виборі між правим лібералізмом, лівим лібералізмом або радикальним лібералізмом, зокрема крайнім правим лібералізмом, крайнім лівим лібералізмом і дуже радикальним лібералізмом. Лібералізм було інстальовано як операційну систему Західних суспільств, а також усіх інших суспільств, що опинилися у зоні Західного впливу. Із певного моменту він є спільним знаменником для будь-якого політкоректного дискурсу, оцінкою його визнання магістральним напрямом політики або відхилення у маргінальність. Сам здоровий глузд став ліберальним.

Геополітично лібералізм вписано до США-центрованої моделі, де англосакси складають етнічне ядро та атлантистське Євро-Американське партнерство, НАТО, уособлює стратегічне ядро світової системи безпеки. Світова безпека прирівнювалася до безпеки Заходу і в, останню чергу, до Американської безпеки. Відповідно, лібералізм не тільки ідеологічна, а й політична, військова та стратегічна могутність. НАТО є ліберальним у своїх коренях. Він захищає ліберальні суспільства, борючись за лібералізм.

Лібералізм як нігілізм

Існує однин пункт у ліберальній ідеології, що несе відповідальність за її фактичну кризу. Лібералізм глибоко нігілістичний у своєму єстві. Безліч цінностей, які захищає лібералізм, по суті, пов’язані з основною тезою – свобода, звільнення. Але свобода у ліберальному баченні є, по суті, негативною категорією: стверджує бути вільним від (Дж. Стюарт Мілль), не бути вільним для. Це не другорядне, у цьому полягає сутність проблеми.

Лібералізм бореться проти усіх форм колективної ідентичності, проти усіх типів значень, проектів, стратегій, цілей, результатів тощо, які були б колективістськими, принаймні, не-індивідуалістськими. У цьому полягає причина того, чому один із найважливіших теоретиків лібералізму Карл Поппер (послідовник Ф. фон Гаєка) у своїй важливій книзі «Відкрите суспільство та його вороги» (яку Дж. Сорос вважав своєю особистою «Біблією») заявив, що ліберали повинні боротися із будь-якою ідеологією чи політичною філософією (від Платона і Аристотеля до Маркса і Гегеля) для того, щоб запропонувати людському суспільству якусь спільну мету, загальне значення, загальний зміст. Будь-яка мета, будь-яке значення, будь-який сенс у ліберальному суспільстві (відкритому суспільстві) мають бути строго індивідуальними. Вороги відкритого суспільства (наявне після 1991 року Західне суспільство, глобальною нормою для Решти світу вважається саме ця ліберальна модель відкритого суспільства) конкретні. Основними його ворогами є комунізм і фашизм (обидва мають витоки із тієї самої філософії Просвітництва з центральними не-індивідуальними концептами – клас у Марксизмі, раса у націонал-соціалізмі, національна держава у фашизмі). Таким чином, цілком очевидним є значення лібералізму, що полягає у боротьбі з існуючими альтернативами Модерну (фашизмом чи комунізмом). Ліберали вимагають звільнити суспільство від фашизму і комунізму, від двох основних сучасних версій (явно не-індивідуалістичних) тоталітаризму. Боротьба лібералізму щодо ліквідації не-ліберальних суспільств є досить значущою: вона набуває сенсу із факту самого існування ідеологій, які явно забороняють приймати людину як найвищу цінність. Цілком зрозуміло, проти чого ведеться ця боротьба. Звільнення від того, що призначене. Але той факт, що свобода (як це уявляють собі ліберали), по суті, є негативною категорією, тут чітко не сприймається. Ворог тут і конкретно. Сам цей факт наповнює лібералізм конкретним змістом. Існує не-відкрите суспільство і його фактичного існування достатньо, щоб виправдати процес звільнення.

Однополярний період: загроза вибуху

У 1991 році, коли СРСР, останній опонент Західного лібералізму, розпався, деякі жителі Заходу (наприклад, Ф. Фукуяма) проголосили «кінець історії». Цілком логічно: більше не існувало явного ворога відкритого суспільства – таким чином, більше не існує історії, що являла собою в епоху Модерну боротьбу між трьома політичними ідеологіями (лібералізмом, комунізмом і фашизмом) за спадщину Просвітництва. Це був, стратегічно висловлюючись, «момент однополярності» (Ч. Краутхаммер). Період 1991–2014 років із центральним моментом – атакою бен Ладена на ВТЦ – був дійсно періодом глобального панування лібералізму. Аксіоми лібералізму були прийняті основними геополітичними суб’єктами, включаючи Китай (в економіці) та Росію (в ідеології, економіці, політичній системі). Були ліберали і будуть ліберали, поки що не ліберали, недостатньо ліберальні ліберали тощо. Реальних та явних виключень із цього було мало (Іран, Північна Корея). Таким чином, світ став ліберальним за своєю ідеологічною аксіомою.

Саме це було найважливішим моментом в історії лібералізму. Він переміг своїх ворогів, але у той же час він їх втратив. Лібералізм, по суті, звільнення, боротьба проти неліберального (ще або взагалі). Тобто, від ворогів лібералізм набував свого справжнього сенсу, свого змісту. Коли вибір є несвободою (репрезентованою у конкретному тоталітарному суспільстві) або свободою, багато хто вибирає свободу, не розмірковуючи про свободу для чого, свободу робити щось... У не-ліберальному суспільстві лібералізм є позитивним. Він починає показувати своє негативне єство тільки після перемоги.

Після перемоги 1991 року лібералізм увійшов до імплозійної (вибухової) фази. Після того, як він переміг комунізм, так само як і фашизм, він залишився на самоті. За відсутності ворога, щоб боротися. І це було моментом для того, щоб розпочати внутрішню боротьбу, ліберальну чистку ліберальних суспільств, що намагаються вбити останні не-ліберальні елементи, – сексизм, політичну некоректність, статеву нерівність, будь-які залишки не-індивідуального виміру таких інститутів як Держава, Церква тощо. Тобто, лібералізм потребує ворога, щоб звільнити від. В іншому випадку він втрачає свій зміст, його неявний нігілізм стає надто помітним. Абсолютний тріумф лібералізму – це його смерть.

У цьому полягає ідеологічне значення фінансової кризи початку 2000 року та 2008 року. Успіхи та невдачі нової виключно фінансової економіки (турбокапіталізму, за словами Г. Б. Литвака) відповідальні за її крах. Свобода робити все, що завгодно, але тільки на індивідуальному рівні, провокує імплозію особистості. Людина переходить до царини інфра-людського, у сфери під-індивідуального. І тут вона зустрічає віртуальність. Як суб- індивідуальний сон, свобода від будь-чого. Відбувається випаровування людини. Імперія небуття як останнє слово тотальної перемоги лібералізму. Пост-Модерн готує ґрунт для цієї пост-історичної, такої, що посилається сама на себе, рециркуляції абсурду.

Захід потребує Ворога

Ви можете запитати тут: якого біса все це має спільного із (ймовірно) прийдешньою війною із Росією? Я готовий тепер відповісти.

Лібералізм виграв у глобальному вимірі. Це факт 1991-го року. І він одразу почав знищувати себе. Він досяг кінцевого пункту і розпочав самоліквідацію. Масова міграція, зіткнення культур та цивілізацій, фінансова криза, віртуальний тероризм, зростання етнізму є ознаками хаосу, що наближається. Цей хаос загрожує Порядкові. Ніякого порядку, включаючи ліберальний порядок. Чим успішним є лібералізм, тим більше він наближається до свого кінця. І до кінця сучасного світу. Тут ми маємо справу із нігілістичною сутністю ліберальної філософії, із ніщо як внутрішнім (себе) онтологічним принципом свободи від. Німецький антрополог Арнольд Гелен справедливо схарактеризував людину як «позбавлену буття» (Mangelwesen). Людина сама у собі є ніщо. Вона бере все, що складає її ідентичність, від суспільства, історії, людей, політики. Якщо вона повертається до своєї чистої сутності, вона не може розпізнати там нічого. Прірва ховається за фрагментованим сміттям почуттів, туманних думок, неясних бажань. Віртуальність суб-людських емоцій являє собою тонку завісу, за якою знаходиться цілковитий морок. Явне відкриття цього нігілістичного підґрунтя людської природи є останнім досягненням лібералізму. Але це кінець. Також кінець і для тих, хто використовує лібералізм у своїх цілях, хто є бенефіціарами ліберальної експансії, майстрами глобалізації. Будь-який порядок валиться у такій надзвичайній ситуації нігілізму. Ліберальний порядок також.

Для того, щоб збереглося правління бенефіціарів лібералізму, їм необхідно зробити певний крок назад. Лібералізм набуде свого сенсу тільки маючи справу ще раз із не-ліберальним суспільством. Один крок назад є єдиним способом врятувати залишки порядку, щоб врятувати лібералізм від самого себе. Так, на горизонті з’являється путінська Росія.  Не антиліберальна, не тоталітарна, не націоналістична, не комуністична. Скоріше, ще не занадто ліберальна, не повною мірою ліберально-демократична, мало космополітична, не так радикально антикомуністична. Але на шляху становлення ліберальною. Крок за кроком. У процесі Ґрамшистського регулювання до гегемонії, трансформізму.

Але у глобальному порядку денному лібералізму (США, НАТО) існує потреба в іншому акторі, в іншій Росії, яка виправдовуватиме Порядок на теренах ліберального табору, допоможе мобілізувати Захід, що розвалюється через внутрішні проблеми, надасть неминучому вторгненню внутрішнього нігілізму певну затримку та вбереже лібералізм від його логічного кінця, що наближається. Саме тому вони гостро потребують Путіна, Росію, війну. Це єдиний вихід для запобігання хаосу на Заході і збереження залишків Порядку.

Росія у цій ідеологічній грі має виправдати саме існування лібералізму, бо це ворог, що надає сенс у боротьбі відкритого суспільства, що допоможе йому закріпитися і продовжити глобально стверджуватися.

Радикальний іслам (аль-Каїда) був іншим кандидатом на цю роль, але у такого ворога не вистачило статури. Він був використаний, але на місцевому рівні. Він виправдав втручання до Афганістану, окупацію Іраку, допомогу у поваленні Каддафі, щоб розпочати громадянську війну у Сирії. Але він був надто слабким та ідеологічно примітивним для того, щоб репрезентувати реальний виклик, затребуваний лібералами.

Росія – традиційний геополітичний ворог англосаксів – набагато серйозніша, як опонент. Вона добре вписується у будь-які вимоги – історія та пам’ять про «холодну війну» досі живі у свідомості. Ненависть до Росії найпростіше спровокувати порівняно невеликим коштом. Ось чому я вважаю, що війна з Росією можлива. Це ідеологічно необхідно як останній засіб відкласти остаточну імплозію (вибух) ліберального Заходу. Один крок назад.

Зберегти ліберальний Порядок

Беручи до уваги різні шари цієї концепції «війни з Росією», я пропоную деякі моменти.
1. Війна з Росією допомагає відстрочити поширене захворювання у глобальному масштабі. Більшість країн, будучи залученими до ліберальної економіки, поділяючи аксіоми та інститути ліберальної демократії і перебуваючи у залежності або під безпосереднім контролем США та НАТО, відразу об’єднаються на боці ліберального Заходу у своєму прагненні проти не-ліберального Путіна. Це може служити підтвердженням лібералізму як позитивної ідентичності, коли ця ідентичність розчиняється його нігілістичною сутністю.

2. Війна з Росією сприятиме зміцненню НАТО і, насамперед, його європейських частин, котрі будуть змушені ще раз розглянути Американську гіпердержаву як щось позитивне і корисне, і застарілий залишок «холодної війни». В очікуванні наступу лихих Росіян Європейці відчуватимуть себе знову лояльними до США, свого рятівника. Підтвердиться провідна роль США у НАТО.

3. ЄС розвалюється. Загальна загроза з боку Росіян може запобігти його остаточному розколу, мобілізувавши спільноти, зробивши людей такими, які ще більше прагнуть захистити свої свободи і цінності під тиском Імперії Путіна.

4. Україна і Київська хунта потребує війну, щоб виправдати і прикрити усі злочини, які здійснив Майдан на юридичному та Конституційному рівнях, припинити демократію (що перешкоджає їх пануванню у Південно-Східних, головним чином, проросійських областях) та встановити правила і націоналістичний порядок за позиковими коштами.

Єдина країна, яка зараз не хоче війни – це Росія. Але Путін не може дозволити радикально налаштованому антиросійському урядові очолити країну, де половина населення росіяни та значна кількість проросійських зон. Якщо він дозволить це, він буде здійснюватися на міжнародному та національному рівні. Він приймає війну неохоче. І тільки розпочавши її, для Росії не буде ніякого іншого вирішення, окрім як виграти її.

Я не люблю розмірковувати про стратегічні аспекти війни. Я залишаю це іншим кваліфікованим аналітикам. Я хотів би сформулювати деякі ідеї, що стосуються ідеологічного виміру цієї війни.

Оформлення Путіна

Значення цієї війни з Росією полягає в останньому зусиллі зберегти лібералізм від вибуху. Якщо це так, ліберали повинні ідеологічно визначити Путінську Росію – очевидно, ототожнюючи її з ворогом відкритого суспільства. Але у словнику сучасних ідеологій  наявні тільки три основні версії: лібералізм, комунізм та фашизм (нацизм). Цілком зрозуміло, що лібералізм представлений усіма, окрім Росії (США, НАТО, Євромайданом, Київською хунтою). Залишаються комунізм та фашизм. Путін – це Радянський, КДБ, комуніст. Цю картину буде продано за найдурніший вигляд Західної громадськості. Але цю ідею можуть підтвердити деякі погляди патріотичної реакції від проросійськи та антибандерівськи налаштованого населення (оборона пам’ятників Леніну, портретів Сталіна та пам’яток Великої Вітчизняної війни). Нацизм та фашизм знаходяться надто далеко від Путіна і сучасної Росії, але російський націоналізм і російський імперіалізм будуть використані у конструюванні образу Великої Зла. Путін націоналіст, фашист та імперіаліст. Це спрацьовуватиме на інших жителів Заходу. Путін може представлятися комуністичним і більшовицьким та, одночасно, зображуватися націонал-більшовицьким (але це трохи складніше продати для абсолютно ні в чому не обізнаної постмодерністської Західної громадськості). Очевидно, що насправді Путін не є жодним із перелічених – ні комуністом, ні фашистом, ні іншим. Він – політичний реаліст (у сенсі Міжнародних Відносин – ось чому йому подобається Кіссинджер і Кіссинджеру, відповідно, подобається він). Він взагалі не має ніякої ідеології. Але він буде зобов’язаний відповідати ідеологічному формату. Це не його вибір. Такі правила гри. У ході війни з Росією Путіна буде оформлено, і це найцікавіший та палкий аспект ситуації.

Основна ідея, що ліберали намагатимуться ідеологічно визначити Путіна, як привида минулого, як вампіра, «іноді вони повертаються». Це і є причиною кроку назад, щоб уберегти лібералізм від остаточного вибуху. Головний висновок полягає у тому, що лібералізм дійсно живий і сповнений сил, тому що є щось у світі від чого всі ми повинні бути звільнені. Росія стала об’єктом звільнення. Мета – звільнити Україну (Європу, людство) від Росії, і, насамкінець, звільнити саму Росію від своєї не-ліберальної ідентичності. У нас є ворог. Такий ворог надає лібералізму переконання існувати ще раз. Росія – це виклик пре-ліберального минулого, що кинули ліберальному сьогоденню. Без такого виклику немає більше життя у лібералізмі, ні Порядку в світі, все розчиняється і вибухає. Із такою проблемою падіння гіганта глобалізму набуває нового імпульсу. Росія тут, щоб врятувати лібералів.

Але для того, щоб зробити це Росія має бути ідеологічно оформлена як щось пре-ліберальне. Таким чином, вона має бути комуністичною, фашистською або, щонайменше, націонал-більшовицькою Росією. У цьому полягає ідеологічне правило. Битва з Росією, просто міркування, боротися чи не боротися, є глибшим завданням – сформулювати Росію ідеологічно. Це буде зроблено зсередини та ззовні. Вони будуть намагатися змусити Росію прийняти або комунізм чи націоналізм, або ставитимуться до Росії як до комуністичної чи націоналістичної. Це оформлення гра.

Пост-ліберальна Росія: перша війна 4-ої ПТ

Те, що я пропоную на завершення, полягає у наступному.

Нам необхідно свідомо дати відсіч будь-яким спокусам до оформлення Росії як пре-ліберальної влади. Нам потрібно не дати можливості лібералам врятувати себе від кінця, що фатально наближається. Нам потрібно не відкладати його, нам потрібно його прискорити. Для того, щоб це зробити, ми маємо представити Росію не як пре-ліберальну реальність, а як пост-ліберальну революційну силу, що бореться за альтернативне майбутнє для усіх людей на планеті. Російська війна буде не за російські національні інтереси, а за увесь багатополярний світ, за істинну гідність та реальну позитивну свободу – не свободу від, а свободу для. Росія у цій війні стане прикладом захисту Традиції, консервативних органічних цінностей, реального звільнення від точно відкритого суспільства та від його бенефіціарів – світової фінансової олігархії. Ця війна не проти українського або частини українців. Не проти Європи. Вона проти ліберального світового (без)порядку / безладу, і ми не збираємося зберегти лібералізм, ми збираємося вбити його раз і назавжди. Модерн був істотно хибним. Ми знаходимося у кінцевій точці Модерну. Для тих, хто зробив Модерн власною долею, або нехай це зроблено несвідомо, це означатиме справжній кінець. Але для тих, хто на стороні вічної істини Традиції, віри, духовної та безсмертної людської сутності, це стане новим початком.
Найважливішою битвою зараз є боротьба за Четверту Політичну Теорію. Це наша зброя, із якою ми збираємося запобігти оформленню Путіна, як того бажають ліберали, та стверджуємо Росію як першу пост-ліберальну ідеологічну силу, що бореться проти нігілістичного лібералізму заради відкритого багатополярного і дійсно вільного майбутнього.