Although the concept of hegemony in Critical Theory is based on Antonio Gramsci’s theory, it is necessary to distinguish this concept’s position on Gramscianism and neo-Gramscianism from how it is understood in the realist and neo-realist schools of IR.

The classical realists use the term “hegemony” in a relative sense and understand it as the “actual and substantial superiority of the potential power of any state over the potential of another one, often neighboring countries.” Hegemony might be understood as a regional phenomenon, as the determination of whether one or another political entity is considered a “hegemon” depends on scale. Thucydides introduced the term itself when he spoke of Athens and Sparta as the hegemons of the Peloponnesian War, and classical realism employs this term in the same way to this day. Such an understanding of hegemony can be described as “strategic” or “relative.”

In neo-realism, “hegemony” is understood in a global (structural) context. The main difference from classical realism lies in that “hegemony” cannot be regarded as a regional phenomenon. It is always a global one. The neorealism of K. Waltz, for example, insists that the balance of two hegemons (in a bipolar world) is the optimal structure of power balance on a world scale[ii]. R. Gilpin believes that hegemony can be combined only with unipolarity, i.e., it is possible for only a single hegemon to exist, this function today being played by the USA.

In both cases, the realists comprehend hegemony as a means of potential correlation between the potentials of different state powers. 

Gramsci's understanding of hegemony is completely different and finds itself in a completely opposite theoretical field. To avoid the misuse of this term in IR, and especially in the TMW, it is necessary to pay attention to Gramsci’s political theory, the context of which is regarded as a major priority in Critical Theory and TMW. Moreover, such an analysis will allows us to more clearly see the conceptual gap between Critical Theory and TMW.

Континент Євразія – колиска людської культури і цивілізації. На цьому просторі виникли і розвинулись різноманітні соціальні, духовні і політичні форми, які складають основний зміст людської історії.Євразійський материк має два головних полюси – Європа та Азія, Захід та Схід.Історія людства є процес постійного діалогу, діалектичного обміну енергіями, цінностями, технологіями, ідеями та речами між цими полюсами. Захід та Схід взаємодоповнюють один одного, ведуть між собою тисячолітню розмову, сповнену вищого сенсу. 

Євразійський материк має два головних полюси – Європа та Азія, Захід та Схід.

Історія людства є процес постійного діалогу, діалектичного обміну енергіями, цінностями, технологіями, ідеями та речами між цими полюсами.

Захід та Схід взаємодоповнюють один одного, ведуть між собою тисячолітню розмову, сповнену вищого сенсу.

Землями Євразії постійно йшли потоки народів і культур – із Заходу на Схід, зі Сходу на Захід. Далекі предки сучасних європейців дикими ордами блукали по азіатських степах у той час, як сучасні їм китайці, індуси та перси ніжилися в променях вишуканих, витончених цивілізацій – з розвинутою філософією, прогресивною технікою, в умовах високого комфорту. У кожної цивілізації є власний час і тече він усюди неоднаково. Те, що вважається "дикунством" тут і зараз, в іншому місці чи завтра стає еталоном "прогресу". Те, що видається універсальною істиною тут і зараз, в іншому місці чи завтра виявляється локальним і надто відносним культом. Ніколи не слід абсолютизувати те, що є тут і зараз. Становища та цінності світу змінюються. Слід завжди перевіряти свої міркування великим масштабом часів і просторів.

Євразія – гідний масштаб справжньої думки. Ми повинні навчитися "міркувати Євразією", мислити по-євразійські, тоді нам будуть однаково зрозумілі і Захід і Схід, і прогрес, і Традиція, і постійність, і мінливість, і вірність витокам, і рух уперед.

Неоєвразійство теоретично складалося у відродженні класичних принципів цього руху на якісно новому історичному етапі та в перетворенні цих принципів в основу ідеологічної, світосприйняттевої та політичної програми. Спадщина євразійської класики була взята як світосприйняттева. основа для ідейної (політичної) боротьби в пост-радянський період, як духовно-політична платформа "інтегрального патріотизму" (по той бік поділу на "червоних" і "білих"). Ця ідеологічна, світосприйняттева та політична актуалізація принципово відрізняє неоєвразійців від праць істориків, що займалися євразійством як ідейним та соціально-політичним феноменом минулого. "Археологією" та бібліографією євразійства, а також розвитком поглядів Льва Гумільова строго в менсах історичної науки займалися різні групи (Кожинов, Новикова, Сизямська, Шишкін, Ключникоів, Балашов). Але активно та адресово взяли євразійство на озброєння лише одиниці. Їх і слід називати в строгому сенсі "неоєвразійціями".

Неоєвразійці об’єднали основні положення класичного євразійства, прийняли їх як платформу, відправну точку, теоретичну базу та основу подальшого розвитку і практичного застосування. В теоретичній сфері неоєвразійці значно розвинули основні принципи класичного євразійства з урахуванням широкого філософського, культурного та політичного контексту ідей ХХ століття.

Кожне з основних положень євразійської класики набуло концептуального розвитку.