The Fourth Political Theory

beyond left and right but against the center

Toen ik aanvaardde een essay te wijden aan het werk en het denken van de schilder, dichter en kunsthistoricus Marc. Eemans, heb ik me afgevraagd of het in mijn geval geoorloofd was te spreken van een zekere continuïteit in zijn geestelijke ontwikkeling. Langzaam maar zeker kwamen elementen en argumenten aan het licht om mijn overtuiging te staven dat die vraag positief macht beantwoord worden. Aldus is deze geschiedenis van de intellectuele en creatieve levensweg van Marc. Eemans ontstaan. Daarbij werd de klemtoon vooral op zijn denken en op zijn poëtisch oeuvre gelegd, vermits het illustratiemateriaal dat deze uitgave verrijkt, als een soort picturaal complement van mijn stelling kan beschouwd worden. Overigens bleven om voor de hand liggende redenen, biografische en andere gegevens buiten beschouwing.

Hopelijk vergeeft de lezer het me dat ik met hem wegen ga verkennen, die men normaliter in essays van het onderhavige genre links laat liggen. Maar op de eerste plaats is het zo dat ik geen kunsthistoricus ben en het derhalve als een punt van elementaire intellectuele eerlijkheid beschouw me onbevoegd te verklaren om een verantwoord waardeoordeel over het schilderkunstig werk van Marc. Eemans uit te spreken. En voorts is er het oude adagium « de gustibus et coloribus non disputandum », dat in de loop der tijden zijn geldigheid heeft behouden. Waarom de lezer dan ook willen beïnvloeden met een onvermijdelijk subjectieve analyse van de boodschap die de schilderijen van Marc. Eemans brengen?

Зловживання пов’язані з грошовими позичками засуджувались Давньому Римі, як про це свідчив Катон, який також зазначав, що крадії священних реліквій заслуговують подвійного покарання, а лихварі покарання збільшеного в чотири рази. В своїй книзі «Політика», Аристотель, викриваючи хрематистику, тобто одержимість грішми, видається ще радикальнішим:

Способи отримання статків, як ми зазначали, бувають двох видів: перший є видозміною торгівлі, натомість інший належить до галузі домогосподарства, причому останній обумовлений необхідністю і заслуговує пошани, обмінна ж діяльність заслуговує на справедливий осуд, як діяльність, обумовлена не природними причинами , але [постала через необхідність взаємного] обміну [між людьми]. Найбільш ненависним способом отримання статків, з повною на те підставою, слід вважати лихварство, оскільки воно робить самі грошові знаки предметом власності, які, відтак, втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж відсотків саме собою призводить до збільшення кількості грошей. Звідси це і отримало свою назву; як діти схожі на своїх батьків, так і відсотки є грошовими знаками, породженими самими ж грошовими знаками. Цей вид наживи є найбільш протиприроднім.

Ревний читач Гоббса, Макіавеллі та Паретто, бельгієць Жан Тіріар (1922-1992), засновник пан’європейської організації «Молода Європа» («Jeune Europe») був теоретиком Великої Європи від Ґолвея до Владивостока.

Народжений в 1922 році, в ліберальній сім’ї бельгійського міста Льєж, Жан Тіріар був молодим активістом в лавах ліво-радикальних марксистів, прибічників Об’єднаної молодіжної соціалістичної варти та Соціалістичної антифашистської спілки. Він радо вітав Пакт Молотова-Ріббентропа в 1939 році: «Найпрекраснішою, найбільш захоплюючою частиною мого життя, я зазначу, був німецько-радянський договір». Оскільки, для нього, «національний соціалізм був не ворогом комунізму, а тільки суперником». 

Євразійський материк має два головних полюси – Європа та Азія, Захід та Схід.

Історія людства є процес постійного діалогу, діалектичного обміну енергіями, цінностями, технологіями, ідеями та речами між цими полюсами.

Захід та Схід взаємодоповнюють один одного, ведуть між собою тисячолітню розмову, сповнену вищого сенсу.

Землями Євразії постійно йшли потоки народів і культур – із Заходу на Схід, зі Сходу на Захід. Далекі предки сучасних європейців дикими ордами блукали по азіатських степах у той час, як сучасні їм китайці, індуси та перси ніжилися в променях вишуканих, витончених цивілізацій – з розвинутою філософією, прогресивною технікою, в умовах високого комфорту. У кожної цивілізації є власний час і тече він усюди неоднаково. Те, що вважається "дикунством" тут і зараз, в іншому місці чи завтра стає еталоном "прогресу". Те, що видається універсальною істиною тут і зараз, в іншому місці чи завтра виявляється локальним і надто відносним культом. Ніколи не слід абсолютизувати те, що є тут і зараз. Становища та цінності світу змінюються. Слід завжди перевіряти свої міркування великим масштабом часів і просторів.

Євразія – гідний масштаб справжньої думки. Ми повинні навчитися "міркувати Євразією", мислити по-євразійські, тоді нам будуть однаково зрозумілі і Захід і Схід, і прогрес, і Традиція, і постійність, і мінливість, і вірність витокам, і рух уперед.

Неоєвразійство теоретично складалося у відродженні класичних принципів цього руху на якісно новому історичному етапі та в перетворенні цих принципів в основу ідеологічної, світосприйняттевої та політичної програми. Спадщина євразійської класики була взята як світосприйняттева. основа для ідейної (політичної) боротьби в пост-радянський період, як духовно-політична платформа "інтегрального патріотизму" (по той бік поділу на "червоних" і "білих"). Ця ідеологічна, світосприйняттева та політична актуалізація принципово відрізняє неоєвразійців від праць істориків, що займалися євразійством як ідейним та соціально-політичним феноменом минулого. "Археологією" та бібліографією євразійства, а також розвитком поглядів Льва Гумільова строго в менсах історичної науки займалися різні групи (Кожинов, Новикова, Сизямська, Шишкін, Ключникоів, Балашов). Але активно та адресово взяли євразійство на озброєння лише одиниці. Їх і слід називати в строгому сенсі "неоєвразійціями".

Неоєвразійці об’єднали основні положення класичного євразійства, прийняли їх як платформу, відправну точку, теоретичну базу та основу подальшого розвитку і практичного застосування. В теоретичній сфері неоєвразійці значно розвинули основні принципи класичного євразійства з урахуванням широкого філософського, культурного та політичного контексту ідей ХХ століття.

Кожне з основних положень євразійської класики набуло концептуального розвитку.